Шукати в цьому блозі

понеділок, 21 березня 2016 р.

Валеріана лікарська – багаторічна трав’яниста рослина.
Поширення: природний ареал: Росія – лісова і лісостепова зона Європейської частини, Сибір і Далекий Схід; Україна – вся територія. Росте в заболочених низинах, на луках, по берегах річок і боліт, в сирих лісах, на трав’яних і торф’яних болотах, серед чагарників, на степових схилах, в разнотравних степах. Культивується як лікарська рослина.

Використовувані частини рослини: кореневища разом з коренями. Основним діючим початком коренів валеріани є ефірне масло (валериано-борнеоловий ефір), а також язовалеріанова кислота. Крім того, в рослині містяться алкалоїди (валерин хатінін, глікозид валерид, сапоніни, дубильні речовини і різні органічні кислоти.
Заготовляють коріння 2-З-річних рослин. Їх викопують у вересні-жовтні, ретельно миють і видаляють тонкі, ниткоподібні корінці, залишаючи лише кореневище і м’ясисті більш товсті коріння. Коріння підвішують, пров’ялюють протягом 2-З днів, а потім нарізають на частини і сушать при температурі не вище 40С. Зберігають у щільно закупореній тарі. Термін зберігання сировини – 3 роки. Сухі кореневища спочатку буро-жовті, потім темніють і стають брудно-сіро-бурого кольору; запах сильно ароматний, смак спочатку солодкуватий, потім гіркуватий, гостро-пряний.
Валеріана лікарська у народній медицині
Призначають при неврозах і безсонні як регулюючий нервові процеси засіб. Валеріана має гіпотензивну та спазмолітичну дію, застосовується при гіпертонії, кардіоневрозах, стенокардії. Валеріана розслабляє спазм гладкої мускулатури, тому її з успіхом застосовують при спастичних колітах, неврозах шлунка і кишечника. Корінь валеріани має деяким послаблюючу дію, однак незважаючи на це валеріана може бути рекомендована людям, що страждають хронічними проносами, в тому випадку, якщо проноси – прояв неврозу кишечника. Препарати валеріани застосовуються при підвищеній збудливості, викликаній гіперфункцією щитовидної залози, при хореї, епілепсії, клімактеричних скаргах і мігрені. Валеріана лікарська покращує апетит і надає загальнозміцнюючу дію, а також підсилює жовчовиділення і секреторну функцію шлунка і підшлункової залози. Валеріана діє як глистогінний засіб.
Рецепти з валеріаною лікарською:
- 1 столову ложку коренів висипати в термос, залити 1 склянкою окропу. Наступного дня приймати. Дозування індивідуальне. Приймають по одній столовій ложці настою 3-4 рази на день або, при підвищеній збудливості, випивають весь настій за 3 рази по 1/3 склянки.
- можна приймати порошок з кореня валеріани в дозі 1-2 г 3-4 рази на день на голодний шлунок.
- в аптеках продаються готові препарати з валеріани. Настоянка валеріани – дорослим по 20-З0 крапель на прийом 2-3 рази на день; дітям на прийом – стільки крапель, скільки років дитині.
- приготування холодного настою: 1 ст. л. подрібненого кореня заливають склянкою холодної кип’яченої води, настоюють 8 год і проціджують.
- приготування чаю: 2 ч. л. подрібненого кореня залити 0,5 л киплячої води і 10 хв настоювати в закритому посуді. Ефект застосування такого настою буде сильніше, якщо вживати його свіжозавареним.
- приготування настоянки: Сухі кореневища і коріння валеріани заливають 70% ним спиртом або горілкою, настоюють тиждень і проціджують. Приймають по 15-20 крапель 3-4 рази на день. Настій зберігають у темному місці.
Протипоказання:
Лікувальна дія валеріани суто індивідуальна. У частини хворих при систематичному застосуванні кореня валеріани настає значне стійке поліпшення самопочуття і, навпаки, є хворі, взагалі не переносять валеріану. При хронічному ентероколіті валеріана може викликати загострення. Понад півтора-двох місяців без перерви валеріану приймати не слід, так як можуть з’явитися відчуття дискомфорту, головні болі, занепокоєння, порушення з боку шлунково-кишкового тракту.

середа, 2 березня 2016 р.

Виникнення та розвиток фармакогнозії 

Вже на початку розвитку людства виникла необхідність лікувальної допомоги при нещасних випадках та різних захворюваннях. З часом медичні знання поступово удосконалювались та передавались нащадкам.
Ієрогліфи на гробницях стародавнього Єгипту і розкопки у різних частинах світу підтверджують те, що багато рослин були відомі людині більше 2000-3000 років до н.е. У Китаї, наприклад, за 2700 р. до н.е. у збірнику Шень-Нунга було описано багато лікарських рослин, частина з яких використовується і в наш час (ревень, ріжки). Також відома фундаментальна праця Лі Ші Чженя (1522-1596рр.) “Основи фармакології” в якій описано понад 1500 засобів з лікарських рослин.
Розвитку фармакогнозії у стародавні часи сприяла праця лікарів, які вивчали лікарські рослини. До наших часів дійшли твори засновника наукової медицини, геніального лікаря Стародавньої Греції Гіппократа (460-377рр. до н.е.). він провів узагальнення різноманітних рослинних засобів, які застосовувались для лікування людей і був твердо переконаний у тому, що рослини потрібно використовувати тільки в їх природному стані, без жодних перетворень. Його вважають автором медичної праці “Corpus Hyppocraticum”, де описано 236 лікарських рослин. Гіппократ вважав, що “життєво важливу роль несуть кров, жовта та чорна жовч, слиз, з них складається природа тіла, і через них воно хворіє або буває здоровим”.
Давньоримський лікар Клавдій Гален (129-201рр.) є автором більш як 400 наукових трактатів. Він зібрав та класифікував відомості з медицини, фармації, анатомії, фізіології та фармакології, які були накопичені античною наукою. Лікування за Галеном – це правильна дієта та лікарські препарати. На відміну від Гіппократа Гален стверджував, що в препаратах рослинного та тваринного походження є корисні та баластні речовини, тобто вперше вивів поняття про діючі речовини. Він радив подрібнювати рослини, виготовляти з них спиртові настойки, екстракти, оцтові витяжки. Також широко використовував при лікуванні сиропи, вина, суміш оцту з медом тощо. Лікарські препарати, отримані шляхом витяжки з лікарської рослинної сировини, називаються галеновими препаратами.
“Батьком фармакогнозії” вважається Диоскорид Педаній
(І ст.н.е.). він був реформатором античної медицини, є автором праці “Матерія медика”, в якій пописано біля 600 рослин, наведені їх малюнки, а рослини згруповані за морфологічними ознаками. Для багатьох рослин він також навів синоніми різними мовами.
Капітальна праця фармакогносту Сходу Бріуні Абу Райхана (973-1048рр.) “Фармакогнозія в медицині” не в тратила свого значення і в наш час. В цій праці він детально описав близько 880 рослин, їх окремих частин та продуктів виділення, а також зібрав і пояснив біля 4500 арабських, грецьких, сирійських, індійських, персидських, тюркських та інших назв рослин.
Існують дані, які підтверджують, що ще за часів Київської Русі широко використовувались народною медициною різні рослини. В ті далекі часи з лікувальною метою використовувались мед, віск, шипшина, звіробій, подорожник, наперстянка, беладона, горицвіт, чорнобиль, цибуля, капуста, редька та ін. У літописах згадується ім’я Івана Смера, який служив у князя Володимира і мав майстерність у лікувальній справі (Хст.).
Із стародавніх літописів ми дізнаємося, що уродженець Чернігівщини Антип (982-1073рр.) на святій горі Афон прийняв ім’я Антоній і разом з Феодосієм заснував в ІХ століття монастир – Києво-Печерську Лавру. В монастирській хроніці збереглися відомості, що Антоній особисто доглядав хворих та лікував їх цілющим зіллям. Чернець Агапіт, за походженням киянин, прийшов у монастир ще за часів Антонія. “Києво-Печерський патерик” розповідає про те, що Агапіт лікував хворих постом та лікарськими травами.
Велике значення для розвитку науки про лікарські рослини мало прийняття християнства на Русі. В цей час поширюється писемність, з’являються “травники”, “зільники”, “лікувальники”. На жаль, ранні оригінали цих примірників не збереглися.Онука Володимира Мономаха Євпраксія (1108-1172рр.) була високоосвіченою жінкою свого часу. Вона вивчала народну медицину, сама лікувала хворих, за що в народі дістала поетичне прізвисько “Добродія”. Євпраксія Мстиславівна написала трактат “Мазі”, який складається з чотирьох частин і двадцяти дев’яти розділів. Тут викладені гігієнічні поради, розповідається про користь раціонального харчування, фізичних вправ.
Особливо велика кількість рукописних лікувальників припадає на ХVІІ та ХVІІІ ст., коли у зв’язку із завданням “охороняти військо російське” зросло значення подібних посібників. Історичні джерела говорять про те, що у Великому Новгороді існували спеціальні “зеленйі” лавки, де продавались лікарські рослини – “зілля”. Наприкінці царювання Івана Грозного був заснований Аптекарський приказ, до якого була підпорядкована перша в Москві аптека. Під час царювання Петра І було широко організована заготівля вітчизняних лікарських рослин. До цього періоду також відноситься і початок культивування, пов’язане з організацією “аптекарських городів”, на яких вирощувались лікарські рослини.
Доктор медицини Лепехін Іван Іванович (1740-1802рр.) протягом багатьох років завідував ботанічним садом у Петербурзі, а також очолював численні експедиції. У своїй праці “Денні записки” велику увагу він приділив корисним рослинам, в тому числі і лікарським. Лепехін І.І. брав участь у складанні першої російської фармакопеї, до якої були включені чимало лікарських рослин народної медицини, виявлених під час експедиції. Перша “Фармакопея” була видана у 1778р. латинською мовою. Туди ввійшло понад 300 лікарських рослин.
ФАРМАКОГНОЗІЯ (pharmakon — ліки, отрута + gnosis — знання, вивчення) — наука, що всебічно вивчає ЛР, лікарську сировину рослинного і тваринного походження, а також продукти їх переробки. Термін уперше був використаний узбецьким ученим Абу Райхан Беруні (973–1048) у праці «Фармакогнозія».
Сучасна Фармакогнозія — це спеціалізована прикладна наука, що розглядає біологічні, біохімічні та лікарські властивості рослин, природної сировини і продуктів з неї. Предметом вивчення фармакогнозії є ЛР, рідше — об’єкти тваринного походження як джерела лікарської сировини. 
Фармакогнозія  вирішує такі завдання: 
1. Вивчення хімічного складу ЛР, шляхів біосинте­зу та динаміки утворення БАР, накопичення їх в органах і тканинах у процесі онтогенезу рослин і під впливом екологічних факторів; пошук оптимальних умов збирання, сушіння і зберігання ЛРС. Стандартизація ЛРС: розроблення нових про­ектів та перероблення існуючої АНД, удосконалення методів ідентифікації, визначення чистоти і доброякісності сировини. 
2. Лікарське ресурсознавство: вивчення гео­графічного поширення ЛР, виявлення зарос­тей, облік запасів дикорослих ЛР, картування їх і визначення можливих обсягів заготівлі. Розроблення й здійснення заходів щодо відновлення природних ресурсів найцінніших видів. 
3. Лікарське рослинництво: виявлення, аклі­матизація та інтродукція ЛР, їх культивуван­ня, селекція високопродуктивних сортів. 
4. Біотехнологія рослин: виділення БАР з ізо­льованих клітин і тканин рослин.